Pidmoga.info продовжує серію публікацій, що розповідають про життя людей, які користуються протезами. Вони  є звичайними членами суспільства, які мають  сім’ю, роботу і беруть активну участь у громадському житті. Їм не потрібні співчуття та жалість, лише можливість жити повноцінно.  Поради цих людей будуть корисні тим, хто зараз стоїть на початку шляху протезування, і тим, хто хоче більше знати про інклюзивне суспільство, яке ми мріємо побудувати в Україні. Нашою метою є зміна ставлення українського суспільства до людей з інвалідністю.

Свою історію нам розповів Кравченко Олександр Сергійович, який користується протезами стегна вже більше 20 років.  Працює охоронцем, має дружину, дітей і онуку. Під час Революції гідності брав активну участь у всіх визначних подіях. 18-го лютого був поранений міліцейською гранатою в урядовому кварталі. Пробитий осколками гранати прапор, з яким пройшов увесь Майдан, зберігає тепер як сімейну реліквію.

фото 1Олександре, розкажіть про себе.

 – Я  родом з Житомирської області. В Києві мешкаю більше тридцяти  років. Маю дружину, двоє дітей, онучці уже 6 місяців, працюю потихеньку. Після втрати ноги користувався лише милицями, через постійну депресію, не хотілось виходити з дому. Памятаю, якось вийшов на прогулянку, на милицях, і тут зупиняється машина, водій відчиняє вікно і каже мені: – «Ти у футбол будеш грати?» Ви уявляєте, який у мене був шок? Я подумав, чого я вийшов на вулицю взагалі? Водій відкрив двері, вийняв ногу руками,  і я побачив, що він  на протезі. На наступний день я був уже на футбольному полі, і на милицях відчуваючи себе нормальною людиною, грав із хлопцями в футбол. Я дуже вдячний цьому чоловіку, він надихнув мене, дав  віру в себе і я повернувся до нормального життя.

Потім мене познайомили з хорошими протезистами. З того часу користуюсь протезом більше 20-ти років.

Я знаю, що Ви відвідували у госпіталі хлопців, що постраждали під час бойових дій на Сході України, розкажіть, як Ви їм допомагаєте?

Хлопці в госпіталі зараз розгублені через тяжкі травми. Їм необхідна психологічна підтримка, спілкування з такими, як вони самі. Я пам’ятаю себе на їх місці, коли відкриваєш зранку очі, а ноги нема. Мені тоді  не хотілося жити. Я, коли ногу втратив і повернувся додому,  три місяці з хати не виходив, нікого не хотів бачити. В село своє до мами два роки не їздив! Я себе соромився, було ніяково. Зараз розумію, що 90% мого успіху – це підтримка тих хлопців, що на футбол покликали. Якби не вони, то не знаю, як склалась би моя подальша доля. Чи знайшов би я роботу, чи мав би таку чудову родину.

Тому і я до госпіталю ходжу, розказую, підтримую. Коли вперше прийшов, хлопці не повірили, що я на протезі, поки не показав. Розказую їм, що моя впевненість на протезі – наслідок постійних тренувань. Спочатку ходив по тихеньку годину-дві, потім довше. Були моменти, коли я протез жбурляв, думав краще на костилях ходити буду. І падав, і боляче було, думав, що не зможу протез носити, але я ж – чоловік. Сам Бог сказав терпіти, тому падав – вставав, падав-вставав. І, зрештою, у мене все вийшло. Потрібно постійно працювати над собою, вчитись ходити, поки все не сформується, поки не навчишся координувати рухи, інакше  діла не буде. Тільки наполегливість і велика праця допоможе навчитись бігати.  А тепер у мене часом на роботі не всі знають, що я на протезі.

Протез Вам робили за державні кошти?

За державні, але добитись фінансування самому в перший раз було складно – всі ці документи, СОВБЕЗи, нічого не знаєш…  Протезування в Україні взагалі безкоштовне,  а тут я бачу по телевізору, що волонтери збирають великі кошти, і так трошки задумаєшся, куди ж ті гроші йдуть.  Протез у звичайних випадках краще робити в Україні. Тут у майстерні в Києві мені все регулювали, показували як ходити, ставлення дуже гарне, всі спеціалісти збігаються, дивляться, допомагають.

Я хлопцям у госпіталі кажу, щоб не поспішали, бо зараз є вибір і можливість обрати найкраще, а держава то має оплатити.

Що, на вашу думку потрібно змінити для вдосконалення протезної галузі України?

Нам потрібно змінювати ставлення суспільства. Я два роки на милицях ходив на роботу, на вулиці відчував на собі жалісні  погляди людей. Мама йде з дитям, дитя кричить: «Мама-мама, дядя ніжку зламав!» (Сміється) Мені то нічого, але чомусь у нас в державі все воно так приховується, щоб не показати, наче нічого нема. До нас приїжджали футбол грати англійські, американські, бразильські команди.  Вони – в шортах – труба стоїть, колінний суглоб, кросівочок, білий носочок, і він собі ходить без проблем. В їхньому суспільстві на такі речі увагу не звертають. Хлопці навіть не всі інвалідність беруть собі.  А я приховую свої вади, косметичний протез у мене. А скільки людей сидить по хатах і на вулицю виходити не хоче! Кожний має вийти на роботу, зараз он як багато хлопців з ампутаціями, з кожним може статись,  так що – на вулицю їм не виходити? Ні, життя повинно бути нормальним. І ставлення суспільства має бути нормальним. Хлопці молоді, хороші і сім’ї у них повинні бути, і робота і ніяких комплексів.

Олександре, Ви вважаєте себе щасливою людиною?

Я абсолютно щаслива людина. У мене є все для цього – дружина, діти, онуки, друзі. Їх любов та підтримка надихає працювати, щось змінювати. Все в голові, як ти сам до себе ставишся, так і інші ставитимуться. Тому не потрібно себе жаліти і чекати на жалість від оточення. Працюй, борись і всі тебе будуть підтримувати та допомагати.

Автор: Катерина Максименко